yelena_z_11

Кілька днів тому наснився тато, який виходив, дещо розгублений, з рожевої брами якогось середземного храму з пачкою папірців у руках. Передав анаграму (російською - української він майже не знав): ИЗ РАЯ ЛИ || ИЗРАИЛЯ. Сім на сім літер рівно.

В останні роки тато експеріментував з віршами, де всі рядки співпадали би за кількістю знаків. Чиста кабалістика.

Російськомовний у 1.5 поколінні, він, зокрема, був автором першої в СССР статті про напівзабороненого на той час російського барда – з фотографією. Він геть не знав про ще не закатованого тоді Стуса, а дисиденство бачив у «інтернаціональному ключі» - євреї в совку були навчені лякатися національних питань як чорт ладана.

Статтю «проштовхнули» у детективний спосіб В УКРАЇНСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ в одній з другорядних Луганських газет, поки головред був у відпустці. Головреда було звільнено з посади, а нашого сусіда-«куратора» відіслано послом кудись в Африку чи Латинську Америку, вже забула назву країни. Втім приставлений до нашої сім'ї стукач нікуди не подівся – його ролю я зрозуміла вже в дорослому віці, аналізуючи деякі дивні риси його поведінки (тобто, тато казав, ким був цей чолов'яга, але повне усвідомлення загрози, яку той уособлював, прийшло до мене пізніше).

З початком російської навали в 2014 році, деякі московські друзі спробували переконувати батька в тому, що він «у своїй Америці» нічого не розуміє, що танків «нєт» і таке інше. Один з них зателефонував нам зі співчуттям у зв'язку зі смертю моєї мами наприкінці 2021 року. До наступного 2022 року тато увійшов практично наодинці, якщо не враховувати сім'ї. Як увійшов, так і пішов. У мене не стало сил підгодовувати його відчайдушні спроби знайти опору в російських віршах, навіть колимських поетів; до того ж, між нами було застаріле особистісне непоразуміння через його дещо нетрадиційний підхід до батьківства. Скажімо так. Настав день, коли бард-кумір залишив тата конче байдужим. Наступного ранку ми поїхали до лікарні...

В гомоні американського телебачення в палаті татові чулися російські вірші, але, як він висловився, «погані: фальшиві напрочуд». Англійської він так і не вивчив. За винятком особливого знаку, що він мені надіслав у жовтні 2022, так би мовити, з потойбіччя, теперішній сон – сподівання, що тато знайшов якщо не притулок, то шлях: «из рая ли Израиля». Гарного перевтілення, тату. Хай щастить.

Не знаю, чи колись видам його вірші. А перекручена його «біографія» вже гуляє руськомирівськими інтернетами.

«Тато, нам у школі завдали скласти речення про піонера. Допоможі.» «Радо! Ось: ПІОНЕР ОДЯГНУВ ПІДЖАК.» «Та ні, це не робе!» «Гаразд: ПІОНЕР ЗНЯВ ПІДЖАК. Знов не так? Що ж їм, трясця, треба?»

Кущ трясе ропою зі сна рясною,
Зранку вітер пестить його: не бійся!
І комаха кожна кричить: існую,
Голосніше навіть, ніж птах на гілці.

Боже, боже, мовлю до цього шуму,
Що такий несхожий на шум тамтешній,
Не позбав нас жодного – ані суму,
Ані слуху, бачення, ані решти.

Не позбав дарунків, що стільки важать,
Не позбав докорів, що б’ються в скроні,
Не ховай дрібниці від неуважних,
Не тлумач ні лінії на долоні.

З часом пройдемо – як і час нас пройде –
Цей урок: судоми німої мапи,
Всі шуми планети, невтомні спроби
Приймачі з сигналами поєднати.

6.26-27.2025

На дорозі гілка, що вже не має
Ані квіту первісного, ні люстру.
Не дивись на неї – нехай сконає,
Збережи на пам’ять хіба пелюстку.

То стара вага на дорозі впала,
То старе життя каже «рухай далі»,
Забувай знання, що раніше мала,
Спомінай мене без журби та жалю.

Аромат лише забери з собою,
Аромат, що згодом розвіє вітер.
Аромат, що дехто зове любов’ю,
Хай перейде тихо в новітні квіти.

Хтось набрав повітря у повні груди,
Вже розплющив очі, а ще не бачить.
Лісова дорога, стрімке підґрунтя.
Чи гілки, чи крила шумлять обабіч...

12 червня 2025

Триває травень. Мовби пелюстки,
Втрачаємо... втрачаються... втрачаю
Слова та тих, до кого їх нести
Вже простір відмовляється з відчаю.

Проте... А втім, не варто. Надійшли
Іще мені твого дощу наснаги.
Нехай думок вантажнії воли
Нап’ються волі, що керує снами.

Ти ластівка, лисиця і сова,
Де містиш ся наразі, де мандруеш?
Та знаю: скрізь. Аж раптом є слова,
Як пелюстки, що їх мені даруєш.

І вже думок вантажнії воли
Підводяться й додому йдуть поволі.
А ми з тобою щойно довели,
Що все тече, й нема кінця
розмові

I read Arundati Roy
(No, I lived Arundati Roy)
The God of Small Things
Was given as a gift to someone in the US (?)
By a student of mine who later traveled to India
And found his gift in a bookstore, bought it back
And brought to me to room 1604 University Hall

Luka and I rode an elevator with Salman Rushdi
At Harold Washington Library:
Him, us two, and his bodyguards
Because we were late to the reading
And hopped into the last elevator
Ending up with him and his bodyguards
He read about Kashmir that evening

I read Jhumpa Lahiri
The Interpreter of Maladies
(Borders bookstore is gone since then)
“Is this pain? Or is this guilt?”
The “interpreter” asks the woman
Who wants him to take her side
“Who cares how I look when I leave this house?”
Another woman yells leaving her house
In a nightgown and with crème on her face
Or something like that

My neighbor was a Pakistani man
With a lovely wife and a kid
Him and I smoked at the stair flight we shared
And he reprimanded me for a late-night trip to the store
Not too sternly – just expressed his surprise I went myself
Instead of sending my husband

This is all I know about India and Pakistan

The world is ablaze ever since little putin
Pouted his thin lips in 2007
And mumbled something about the multipolar world
And other nonsense written for him by his mad “philosophers”

Perhaps even earlier

м...о...з...о...к... вмикається і
ви ми кається

сонце повільно по небу катається

від каяття до раптового звільнення
шириться, котиться хвиля повільна

небо похмуре та небо усміхнене
нібито змінює, нібито зміцнює

слово, що стиха по небу катається
серце биється, до серця торкається

- А моя перукарка, – він мовить, – моя перукарка
Теж з Луганську, а бачить інакше, ніж кажете ви.
А її колежанка недавно покинула Харків,
І вони посварилися, от як ми з вами, ги-ги.

- Ні, мене не запхають до армії, ані в мішечок,
Бо мій вуйко знайомий з потужним перцом з ФСБ.
Так, трапляються злочини, це ж вам війна, а не ще щось.
Як себе почуваю? Ну, як... Почуваю себе.

Чи я чув про підлодку? А як же – «она утонула»
(Знов регоче, я навіть не встигла натиснути “play”).
- Ти коли народився, дитино? – Ви знов про минуле?
У дві тисячі першому. – Де? – Ну, як де – в USA.

- Ой, пробачте, обмовився: «в», а не «на» Україні
Все так складно, бо Ленін, ви чули, її утворив,
А народи Донбаса так прагнули волі, що нині
Почуваються вільно в Росії... Який ще там вплив?

- Так дасте мені цього... листа? Хочу бути юристом,
Бо російські суди потребують нагальних реформ,
І багато проблем я своїм повирішую хистом,
І слов’ян об’єднаю, бо розбрат вважаю гріхом.

...

Я дивлюся на хмари. Листок у повітрі кружляє.
Пам’ятаю, як мужньо матусю свою доглядав
Цей народжений в США, що россію своєю вважає.
Його предки вбивали моїх. Що йому до тих справ...

Ні хмаринки в обличчі. Такий звичайнісенький:
Джинси. Худорлявий. До рук автомата не брав.
І з-за спини його посміхається добрий Дзержинський:
Ну, що скажеш? Дістав я тебе? Розіграв?

Ти кажеш, існує зв’язок,
І схід переходить у захід.
Немає дитячих казок -
Є сага про напад і захист.

Є сага про ніби любов,
Що схожа скоріш на образу,
Та вузлик споріднених мов
Не рубиться з першого разу.

Я знаю – стояв на кістках
І побут, і дім, і майданчик,
І хто в тому домі зростав,
Дістав відповідної вдачи.

Коли ж ти полишиш мене,
Уява про небо в алмазах?
Чи марення хибне мине –
Не цього, так іншого разу?

Всі сім перетворених тіл
Навіщо за мною крокують,
Як тіні, сідають за стіл
І страви дитинства готують?

Всі сім розворушених душ,
Чи маєте дещо додати
До сонця, що сяє чимдуж
На мого невігластва ґрати?

Мовчіть. Дайте чути птахів -
Їм є, що мені розповісти
Про північ, і захід, і схід,
І південь, що досі на місці.

Те, чого я не розумію, існує,
ґарантуючи моє існування,
бо якби лише зрозуміле існувало,
то була би самотність, в якій би не існувало
(навіть) мене.

Те, чого я не розумію, породило
світи поза моїм існуванням,
розриваючи темряву зір-
ками (якби лише тільки ними),
зазираючи в – мене.

Воно зазирнуло в мене
й не знайшло мене в темряві,
бо не бу ло (мене), а був
[а-б-в-г-д] G-d [Годо]
був – отой віршик, що його
мені присвятив дід,
боячись потойбічної темряви
обабіч.

На столі-на склі-піді склом-на колінах,
підлозі -
я розклала його світлини -
з паспортів, читацьких квитків та інш.,
від 16 років до 75 років.
1924+16=1940,
але він тоді надбавив собі рік,
аби стало (41)17.

Лев Куліджанов не знав
чи не хотів знати? –

Чому вили сирени в 1941
на теренах, що колись я звала своїми.
Дід пішов, коли у двері постукав голодний хлопчик
наприкінці дев'яностих,
як з Андерсона бешкетник, лише навпаки.
«Підійми мене», сказав дід бабі - жінці.
«Підійми мене» (це було цитатою
самі-знаєте-з-кого),
закінчив півтори статті –

Повну про Шевченка й половину про Пуш...
і пішов -
така собі поетична справедливість,
один к половині.
Те, чого я не розумію,
розрізає мені сторінки;
час читати, бо дали
світло.

Хтось у стрічці згадав Лесино «Слово, чому ти не твердая криця». Цей хрестоматійний текст навіть потрапив свого часу до совєтських підручників. Давно я не перечитувала його. Поезія Лесі, як завжди, найвищого ґатунку, кріпка, міцна, гранована. Але найбільш мене вразили зараз два рядки з діеслівною римою, тобто, не найтехнічніші в усьому тексті. Проте –

«Тільки ж ти кров з мого серця проллеш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш».

Як же це влучно. Йдеться про вороже кам’яне серце, якого не проб’єш словом, на відміну від м’якого й вразливого серця ліричної героїні, що стікає кров’ю за свою країну та людей.
Хоч я й забула майже всі російські вірші, що колись знала напам’ять, деякі асоціяції збереглися. Тож не думаю, що сильно помилюся, якщо зроблю припущення, яким дивом «Слово» Лесі Українки уникнуло совєтської цензури. Заздалегідь вибачаюся за блюзнірську паралель (а насправді протиставлення), але вважаю її суттєвою і вартою роздуму.

Крім очевидної причини, що легко було пояснити учням, ніби ворог – то є царський уряд (а це ж, мовляв, у минулому – наразі у нас гуманна совєтська влада), образність Лесиної поези мала нагадувати російському вухові дещо знайоме. А саме – оці рядки їхнього поета: «о как мнє хочєтся смутіть весьолость іх і дєрзко бросіть ім в глаза желєзний стіх, облітий горечью і злостью».

Здавалося б, «желєзний стіх» (залізний рядок) і «тверда криця» - з одного й того ж образного ряду: слово як холодна зброя. Але це лише на поверхні. Вірш Лесі цілком спрямований на розбудову цього образу. Від слова, яке ранить власну творчиню, не пробиваючи натомість залізного «вражого серця», до справжньої, не метафоричної вже зброї, яку візьмуть до рук прийдешні покоління українців.

Що ж моємо в російському варіянті?

Лермонтов, як зазвичай, скаржиться на веселість «світу» й загалом – на чужу веселість (як от в іншому вірші, «мнє грустно потому, што вєсєло тєбе»). Попри те, що його герой добровільно припхався до балу, де його торкаються «холодні руки красунь», а навколо суцільна байдужість і зрада, герой, замість того, щоб піти звідти, починає мріяти (дуже красиво, треба віддати належне) про те, як би йому знов опинитися в дитинстві, в своїй «садибі барській», на чудовій природі, де він був «царства дивного всєсільний господін», тобто – цар природи. Такий собі омаж до пушкінського «ти царь, живі адін», навіть рима це підказує. Садиба, звісно, з кріпаками, але поет про це не згадує – ну, годі. Цікаво, що в цьому казковому раї барської садиби, поміж іншим, зруйнована теплиця. От не щастить російським господарям – як іронічно переказував діялог із випадковим росіяніном Тарас Шевченко, в них і на городі «не ростеТЬ».

«Желєзний стіх» з’являється несподіванно в самому кінці шумного балу, й герой жбурляє його не абикуди, а «в глаза» ненависному світському натовпу, аби тільки «засмутити їхню веселість», насамперед - красунь. Звичайно, натовп російських рабовласників не можна ставити поряд із героїчним народом України, але як тут не згадати, куди саме ціліли найняті росією снайпери на початку війни 10 років тому: в очі беззбройних людей на Майдані.

Промовиста тяглість. Незмінний почерк російської імперії. Моторошний, руйнівний мачизм ображеної «зайвої людини» - естетично обдарованої, але фатально не спроможної до любови. Протест без протесту.

Залізний вірш наприкінці російського тексту з’являється немов зненацька і вже в готовому вигляді: залізним. От тільки летить він недовго й недалеко – в очі власному оточенню.

Натомість слово Лесі Українки стає твердою крицею не раптом, а поступово, впродовж всього тексту, аж поки не перетворюється на зброю спротиву й захисту в руках нащадків. Але облите воно не «гіркотою та злістю», а кров’ю з серця творчині. То вже не холодна – гаряча зброя.