yelena_z_11

Вести щоразу легше ці розмови
З байдужими наївними людьми.
Постала мова – і сягнула моря,
Де кожна хвиля – я, де море – ми.

Вгамується колись велике море,
Та не тепер. Ще потерпати вік.
Але нарешті – весь народ говорить,
І відсихає ворога язик.

9/9/26

You tell your love “Look the other way,”
You tell your hatred to bite its tongue.
The time is ripe for a breaking wave,
Though, mind you, it may take long.

Recall the walk through the rainbow gate,
Recall the meadow, its breath of herbs,
A flock of sinners, their dancing gait,
How shadows caress the earth.

Don’t ask me now – how and when
A ray will flash in the ghostly dusk,
Lighting the track for the rescue wren
From Kadievka to Luhansk.

Have faith: black earth has unyielding laws,
Fights tooth and nail, with the bow-and-rain,
And prairie grasses with dirty claws
Have always held the terrain.

6/24/26

У недавньому інтерв’ю в Польщі Жадан згадав Слуцького, російськомовного поета, народженого в українському Слов’янську під чвс совєтської окупації. Мовляв, колись захоплювався, тепер – не відгукується. Знайомий досвід. Аж раптом стрічка Фейсбуку принесла вірш Слуцького, який відгукнувся мені дещо іншим, бо багато що пояснює про стан колонізованої психіки – і про те, як він виникає.

Вже писала про те, що зросійщений емігрант 1990-х – або ідеальна «консерва», або двічі емігрант. Отже, беремо ніж аналізу та обережно вскриваємо внутрішню «консерву», поки не вибухнула. Всім, хто наразі оговтується від РЕАЛЬНИХ російських вибухів, не читайте, будь ласка. Цей текст для тих, кому досі важко відпустити ковдрочку (pun intended) уявної безпеки – переосмислити колоніальний спадок зросійщення.

Для наочності цитую вірш повністю в кінці. Про що йдеться у цьому вірші, якщо стисло перекласти його прозою?

Автор, чи то ліричний герой, визнає свій статус чужинця в російській літературі (як до нього робили якнайменше ще два відомих рос. поети єврейського походження) і водночас висловлює готовність простити росіянам «всі табори та погроми» за російські романи. Останні заміняють йому «міллю побите сумління» - тобто сумління зображене як щось старе, неціле, більш не працююче. Можливо, «міль» - це якісь минулі вчинки ліричного героя, які заважають йому вважати своє сумління цілим, недоторканим (мрія про ідеально чисте сумління – contradicto in adjecto, бо роль сумління як раз і полягає в тому, щоби відчувати недоброякісність власного вчинку).

Тепер, коли автор обрав орієнтуватися на російський роман замість сумління, він пояснює нові сумнівні вчинки не тим, що роман погано виконує функцію сумління, а тим, що він, автор, «недостатньо тримався» за свій новообраний катехізис, російський роман. У фіналі автор називає російську літературу «норою і берлогою», куди він радо тікає від життя («окрім старовинних томів, інакших не хочу домів»).

Цікаво, як внутрішній спротив автора (сумління?) проривається у слабкому, але психологічно промовистому рядку: «ваш пламєнь – нєяркій і тусклий». Перший епітет – позитивно забарвлений в російській мові; другий, синонімічний і нібито зайвий – негативно. «Тьмяне полум’я» російських романів відсилає до безвиходу й фаталізму блоківської аптеки, до примарного «жовтого освітлення» достоєвського світу, де злочин і кару важко відрізнити від подвига з винагородою. (Кара там є, до речі, попри те, що автор намагався закласти: вона – у безвиході зі злочину в епілозі; «герою» не доступні ані каяття, ані любов).

Обираючи «старовинний роман» замість нібито застарілого - «міллю побитого» - сумління, ліричний герой вірша Слуцького, по-перше, визнає сумління чимось внутрішньо не засвоєним, зовнішнім, як одяг (хоча сумління дійсно формується суспільством, ми зазвичай очікуємо, що воно стає внутрішнім); по-друге, віддає перевагу ЗОВНІШНІЙ структурі над внутрішньою. Всередині - сумління, яке завдає дискомфорту. Ззовні – гармонійно, естетично «вирішені» питання вигаданих персонажів. Людина перевдягається в персонажа – це більш комфортно, ніж витримувати внутрішню напругу сумління (ніколи не ідеально чистого, завжди турбуючого).

ВИСНОВОК. На сьогодні існує два погляди на те, чому російська культура небезпечна. Одні кажуть, що справа у сенсах, які вона несе: фаталізм, відмова від морального вибору, активної дії. Інші припускають, що сенси нормальні, але нагарбані деінде, не засвоєні, не вкоріненні (по Кебуладзе, росія - «тінь цивілізації»), тому нерідко прикривають внутрішню порожнечу носіїв цієї культури, слугують «маскувальною сіткою» для їхніх танків (по Забужко). Вірш Слуцького показує, що обидва фактори співіснують.

Перший фактор – насильницьке насаджування культури колонізатора, винищення і/або витіснення культури колонізованого; як наслідок, створення почуття його меншовартості («не курський, не псковський, не тульський»). Другий фактор – за відсутністю будь яких форм суспільного життя в авторитарній російській системі, окрім естетичного, естетика хибно уподобнюється до етики (улюблений тезіс російських інтелектуалів), звідси – ескапізм, по Бахтіну – алібі від буття.

ПІСЛЯМОВА

Моя мати колись довго й гірко сміялася з сентенції відомої російської письменниці: «Залиште інтелігенцію в спокої». Саме це, схоже, і відбулося з російською інтелігенцією у 20-21 століттях: більшість її представників принципово обрали примарний «спокій», гармонію запозиченого мистецтва замість власного непокоючого сумління. Чи нормально інколи ховатися у «спокій»? Так, час від часу – необхідно. Але молитися на такий спокій, делегувати романові функцію сумління – здається, це і є «теплий ламповий»...

А що каже мені власне сумління? Воно питає – чи не занадто ти, Олено, занурилася в аналіз гріхів російської інтелігенції замість власних? Відповідь очевидна: вони ж і мої. Вільно чи невільно – мої також. Як Франциск оголошував бідність своєю нареченою, відчуваю спокусу оголосити внутрішню, метафоричну бездомність домом. Але не можна, бо, як зауважує Галина Крук, «війна не метафора». Домівка в мене є – зовні. Внутрішньою була колись російська література. У 2014 я уявляла, що хазяєва зрадили й покинули її, а я, і такі як я, живемо і доглядаємо за нею. Після 2022, коли вони квапливо рушили ховатися у неї – вже остаточно покинула її я. Не треба такої домівки.

Збиралася дописувати про бабчине зросійщення – а вийшла ось така ПЕРЕДмова. Колонізація виходить з душі як камінь з нирки (метафора? не зовсім).
--------------

СЛУЦЬКИЙ:

Романы из школьной программы,
На ваших страницах гощу.
Я все лагеря и погромы
За эти романы прощу.
Не курский, не псковский, не тульский,
Не лезущий в вашу родню,
Ваш пламень — неяркий и тусклый —
Я все-таки в сердце храню.
Не молью побитая совесть,
А Пушкина твердая повесть
И Чехова честный рассказ
Меня удержали не раз.
А если я струсил и сдался,
А если пошел на обман,
Я, значит, некрепко держался
За старый и добрый роман.
Вы родина самым безродным,
Вы самым бездомным нора,
И вашим листкам благородным
Кричу троекратно «ура!».
С пролога и до эпилога
Вы мне и нора и берлога,
И, кроме старинных томов,
Иных мне не надо домов.

Живучи вже кілька десятиліть поза межами України, я не почуваюся в праві (не маю на то «ліцензії», як кажуть у США) коментувати багато чого. Моя внутрішня робота полягає – й напевне полягатиме до кінця життя – в усвідомленні та опрацюванні власного досвіду зросійщеної людини з Луганську, яка вправно вивезла свою зросійщеність до США, та ще й зробила її своєю професією. А зовнішня – у висвітленні цього факту та виправленні балансу, який у так званих Слов’янських студіях Амеріки на 80% складався з російської принаймні до 2023 (наразі трохи менше, але не набагато). Рутинною частиною цієї діяльності є взаємне пошкодження наших українських щелеп через їхнє регулярне падіння на підлогу. По черзі. Це – природній наслідок поступового розкриття правди жертвами колонізації, яким розповідали нісенітниці одне про одного, кожному свою.

- Ви з Луганську? А звідки ж знаєте українську?
- Дзінь-ля-ля (підіймаю щелепу).
- В Луганську теж підтримували Майдан і досі триває підпільний спротив.
- Дзінь-ля-ля (щелепу підіймає колега).
- Сергій Лозниця зняв правдиву стрічку про Донбас. Використовую в програмі.
- Гучний дзінь-ля-ля (моя щелепа).
- В «Абрикосах Донбасу» Якимчук оспівує шахтарів, а не паплюжить їх, як вам здалося.
- Дзінь-ля-ля (щелепа колеги залишається лежати на підлозі).
- Війна почалася не в 2022, а в 2014 році. (Диво: щелепи вже не падають.)
- Ага, а я, дивлячись на те, як столиця веде перемовини з окупаційною владою на сході, подвоїла тоді зусилля, щоби показати амеріканцям, як добре володію російською – щоб не вірили у казки про утиски російськомовних.
(Щелепа видавця української газети падає, я сором’язливо кладу свою поруч.)

З жертвою колонізації відбувається те саме, що й з жертвою зґвалтування. Для спостерігачів – і для неї самої – вона брала участь у процесі. На відміну від акту, процес – це довго. Він починається з підготовки алібі для злочинця. Все має виглядати як вільний вибір, як власна ініціатива жертви. Коли жертва нарешті прозріває, першою реакцією стає сором. Розповісти, як все було потребує визнати і свою співучасть, вільну або невільну. А ще більшим соромом здається водночас давати пояснення, шукати виправдання. Бо це ж як росіяни, та? Це ж як росіяни?

І, згадавши про ЗСУ і всіх, хто поруч, ми потираємо лоба, яким зіштовхнулися з однодумцем або не однодумцем, підіймаємо свої щелепи з підлоги і посміхаємося. Хто з соромом, хто зі співчуттям, хто з недовірою, хто зі вдячністю, хто втомлено, хто зі злістю. Бо, трясця, ще не кінець. На жаль, не кінець. І на щастя.

1.
A garland of glass beads
I weighed on my palm as a child
Adorned the Christmas tree
At the time you were not allowed
To call it “Christmas.”

Great grandma, her sisters, bent,
Whispered some gossip,
Shadow-swaying
To the flickering “Primus,”
Fuzzy Surzhyk rustled and poked,
Like the evergreen bristles
Of the no-name Tree.

2.
Cardboard boxes
We carried down the stairs
Of a four-story building,
Two tons at the speed of light
On March 6, 2022,
Done; off we go; icy road,
Pennsylvania curves
And mounds
Of the never-forget-it snow.

3.
The split second
At the crack of the door –
Revealing
The face you remembered young
Turning older by almost your life
Minus three. “Do these holes hurt?”
“Not at all. These are called ‘earrings.’”
“Are you Cinderella?” “Yes!
How have you guessed?”

4.
I saw their kremlin. Once.
Coffins of moscow tsars
Made gravity pull at my feet
With the same force
As when I saw my Odesa aunt’s face
Grow older by 50 years
In a split second.

Glued to the floor like a pawn
On a magnet chessboard
I imagined them all – the tsars –
Go down to meet their lord
And melt
In the fire-barking magma.

5.
And this.
As some call it, “foreboding.”
One of a kind heavy thing
Whose weight only grows
When it’s shared
And shouldered
By the countless all –
Converting
From “them” into “us.”

The globe of Ukraine
Is no longer a joke,
No longer a slur,
But a ground to hold.

14 Feb 2026

split
into a thousand parts
you force a voice
to go through that slot
between
but there is no more “between”
only a thousand
sharp
shards

“between” your lips
you mean
but these are not lips
nights override days
clasping whips
a car
stops short of a crash
in the rearview mirror
the driver puts on a wig

shrug
never mind
go back to a happy place
where you splash in a puddle of bad advice
watching the bark and paper – your autumn fleet
soak at the feet of statues
don’t fool me twice
play “all you need is love”
go to sleep and rise

“marasmus,” she’d say,
her eyes glowing green
blink-blink, make a right turn, a left turn
that auburn leaf resembles a curled lip
go figure – a smile or a grin
in between
a thousand shades of green
glossy curvy shards
inkblots on a paper-thin skin

6 Jan 2026

«Не треба жити надто подробно», –
Казав... не гірший з дідів.
Але, виходить, він жив підробно –
Хай сам того не хотів.

Ні, геть ніколи не жив докладно –
Нікого не закладав.
Але – став зброєю тої влади,
Яку долати би мав.

Це він зберіг мені українство;
Навчив мене слова «ні» –
Грузинською, бо пішов до війська
На Другій
__________світовій
______________________війні.

Він там отримав кулю в легені
Та власну пайку брехні
Про те, що в нього сумнівні гени –
Нє русскіє бо вони.

Єврей – таємно, козак – таємно,
Він пісеньку наспівав,
Казав: «Це той, хто ховав знамено,
Співав, коли воював».

Я згодом раптом її впізнала:
«Повстанче, не відступай».
А що іще з того арсеналу
Ти, діду, забрав у рай?

Чи, радше, в пекло? Квиток червоний
Скоріш туди доведе.
Ти слав статті до газет районних,
Прокльони – НКВД.

В ряд викладаю твої світлини:
Юнак – партієць – старий.
А де твій батько?.. І тиша плине
З-під цвинтаря догори.

Останній рік. Вік двадцятий. Стисло
Рядок за рядком дзинчить.
Аж раптом – друкарська машинка стихла;
Пів аркуша ще стирчить.

Ти Кобзареві віддав достатньо,
До смерті не завинив.
А на статті про російську статую
Твій грім тебе зупинив.

4 грудня 2025

To I. K.

I’ve been to a once-upon place
with traces of pillage by neighbors,
with darts in my walls, empty shelves,
old photos exposed to cold gazes.

It cut the umbilical cord;
it was, in a way, liberating.
No point in returning, I thought,
went on with my life and stopped waiting.

So why, when that old ground slid
pushed o'er by a later invasion,
I keenly recall where I lived
and even was loved on occasion?

The lilac; the dust hit by rains;
that broad – one and only – horizon;
those curves of the rails, crying trains,
the sagebrush – bent down and rising…

The hill slopes, all covered in thyme;
the trenches – yes, dear, the trenches –
unhealed but not used for a time;
a spring and the oak roots it drenches.

No longer a fan of returns,
I honor my debts when I have them.
I owe you the love no one earns,
my birthmark on earth under heaven.

25 Nov 2025

звідси - порожні слова
туди,
аби в них наливали
доверху повінь
почуттів (шум нашепту від чортів),
крику легенів, гудіння дронів

гнати туди
порожні думки -
не швидка допомога, скоріше –
хмари
з блискавичной лайкою, завдяки
їй щоб сили всесвіту
стрій тримали

говори, воріжко, гартуй, жени
на ворожі кулі – порожні кола,
ну а ти, до кого я,
будь живий.

- У якому стані він?
- Стан – військовий.

14 жовтня 2025

Some years ago,
When humans expected
The end of the world
Yet another time,
A kid said they were wrong.
“See this can of tuna?” she asked,
“The expiration date is after
The supposed doomsday.”
I still believe
In the Holy Tuna
and similar reassurances.

8 oct 2025