yelena_z_11: (Default)
На дорозі гілка, що вже не має
Ані квіту первісного, ні люстру.
Не дивись на неї – нехай сконає,
Збережи на пам’ять хіба пелюстку.

То стара вага на дорозі впала,
То старе життя каже «рухай далі»,
Забувай знання, що раніше мала,
Спомінай мене без журби та жалю.

Аромат лише забери з собою,
Аромат, що згодом розвіє вітер.
Аромат, що дехто зове любов’ю,
Хай перейде тихо в новітні квіти.

Хтось набрав повітря у повні груди,
Вже розплющив очі, а ще не бачить.
Лісова дорога, стрімке підґрунтя.
Чи гілки, чи крила шумлять обабіч...

12 червня 2025
yelena_z_11: (Default)
Коли оселишся на вулкані,
Поставши з попелу,
Зі старої віри набувши сили

Коли оселишся на вулкані,
Де зір охоплює
Річку, море, оливи, скелі та схили

Коли оселишся на вулкані
Свого минулого,
А земля здригається, мов годинник

І така навколо спека, що ну б його
Вирізняти винних серед невинних

Бо, здається, й Богові трохи похеру,
Хто постане з попелу
Цього разу

Бо нема, не було, й не буде спокою
Нагадай мені, хто там йде
До раю

to Ю

May. 25th, 2025 03:47 am
yelena_z_11: (Default)
Триває травень. Мовби пелюстки,
Втрачаємо... втрачаються... втрачаю
Слова та тих, до кого їх нести
Вже простір відмовляється з відчаю.

Проте... А втім, не варто. Надійшли
Іще мені твого дощу наснаги.
Нехай думок вантажнії воли
Нап’ються волі, що керує снами.

Ти ластівка, лисиця і сова,
Де містиш ся наразі, де мандруеш?
Та знаю: скрізь. Аж раптом є слова,
Як пелюстки, що їх мені даруєш.

І вже думок вантажнії воли
Підводяться й додому йдуть поволі.
А ми з тобою щойно довели,
Що все тече, й нема кінця
розмові

AFTERMATH

May. 18th, 2025 05:02 am
yelena_z_11: (Default)
In the event of THIS, call me THAT.
Why had I learned to talk when I had?
In the event of peace, call me back,
I will explain the math, live or dead.

This is a tricky quiz, get me right,
How to make this place into peace
After – and this is why I’m tongue-tight –
After so many lives gone amiss.

After so many nights spent in queue
Waiting for nothing less than some light,
Only to master this: “I love you.”
Simple. And this is why – I’m tongue-tight.

18 May 2025
yelena_z_11: (Default)
I read Arundati Roy
(No, I lived Arundati Roy)
The God of Small Things
Was given as a gift to someone in the US (?)
By a student of mine who later traveled to India
And found his gift in a bookstore, bought it back
And brought to me to room 1604 University Hall

Luka and I rode an elevator with Salman Rushdi
At Harold Washington Library:
Him, us two, and his bodyguards
Because we were late to the reading
And hopped into the last elevator
Ending up with him and his bodyguards
He read about Kashmir that evening

I read Jhumpa Lahiri
The Interpreter of Maladies
(Borders bookstore is gone since then)
“Is this pain? Or is this guilt?”
The “interpreter” asks the woman
Who wants him to take her side
“Who cares how I look when I leave this house?”
Another woman yells leaving her house
In a nightgown and with crème on her face
Or something like that

My neighbor was a Pakistani man
With a lovely wife and a kid
Him and I smoked at the stair flight we shared
And he reprimanded me for a late-night trip to the store
Not too sternly – just expressed his surprise I went myself
Instead of sending my husband

This is all I know about India and Pakistan

The world is ablaze ever since little putin
Pouted his thin lips in 2007
And mumbled something about the multipolar world
And other nonsense written for him by his mad “philosophers”

Perhaps even earlier
yelena_z_11: (Default)
***
Сумую за часом, коли з-під коріння
Жучок виринав, шерехтіла трава,
Й здавалося, тиша стрункого проміння
Триватиме завше, як нині трива.
За часом, коли відчуваєш присутність
Довкілля, що не потребує розмов,
І спогади тануть, і хмари несуть їх,
Деінде дощем проливаючи знов.
Коли не потрібно торкання чи слова,
Чи мапи, щоб знати: всі зараз і тут.
Аж раптом – «знай наших!» – розриви, розломи
Та вирви... Коли ще вони заростуть.

16 квітня 2025

***
Нехай стане тихо. Та тихо не так,
Як там, у мовчазному краї.
Так тихо, щоб чутно, як ранішній птах
На тонкому промені грає.
Так тихо, щоб чутно, як росте трава,
Як рани загоює подих.
Щоб чути жаданії врешті слова
Та кроки – так ледве – по водах.

5 квітня 2022

РУХ

Apr. 11th, 2025 12:04 am
yelena_z_11: (Default)
м...о...з...о...к... вмикається і
ви ми кається

сонце повільно по небу катається

від каяття до раптового звільнення
шириться, котиться хвиля повільна

небо похмуре та небо усміхнене
нібито змінює, нібито зміцнює

слово, що стиха по небу катається
серце биється, до серця торкається
yelena_z_11: (Default)
Я не дуже знаю, де живу
(Чи переживаю déjà vu?)
Ледь згадаю – спогад все одно
Розчиняється – немов вікно.

Ще не час, і теж – уже не час.
У повітрі, ніби птах, застиг
Розум – вкотре сполохнув і згас
У юзі між мертвих і живих.

За межею зустрічей і втрат
Раптом – подарунок (чи коан?)
З-за кордону: крихітний гранат,
Плід, не важчий за вірменський драм.

Теплий, наче щойно з ніжних рук
Дітлахів, що бавилися ним,
Цей сухий дивакуватий фрукт
І не знає власної ціни.
yelena_z_11: (Default)
- А моя перукарка, – він мовить, – моя перукарка
Теж з Луганську, а бачить інакше, ніж кажете ви.
А її колежанка недавно покинула Харків,
І вони посварилися, от як ми з вами, ги-ги.

- Ні, мене не запхають до армії, ані в мішечок,
Бо мій вуйко знайомий з потужним перцом з ФСБ.
Так, трапляються злочини, це ж вам війна, а не ще щось.
Як себе почуваю? Ну, як... Почуваю себе.

Чи я чув про підлодку? А як же – «она утонула»
(Знов регоче, я навіть не встигла натиснути “play”).
- Ти коли народився, дитино? – Ви знов про минуле?
У дві тисячі першому. – Де? – Ну, як де – в USA.

- Ой, пробачте, обмовився: «в», а не «на» Україні
Все так складно, бо Ленін, ви чули, її утворив,
А народи Донбаса так прагнули волі, що нині
Почуваються вільно в Росії... Який ще там вплив?

- Так дасте мені цього... листа? Хочу бути юристом,
Бо російські суди потребують нагальних реформ,
І багато проблем я своїм повирішую хистом,
І слов’ян об’єднаю, бо розбрат вважаю гріхом.

...

Я дивлюся на хмари. Листок у повітрі кружляє.
Пам’ятаю, як мужньо матусю свою доглядав
Цей народжений в США, що россію своєю вважає.
Його предки вбивали моїх. Що йому до тих справ...

Ні хмаринки в обличчі. Такий звичайнісенький:
Джинси. Худорлявий. До рук автомата не брав.
І з-за спини його посміхається добрий Дзержинський:
Ну, що скажеш? Дістав я тебе? Розіграв?
yelena_z_11: (Default)
Люди, які бралися нізвідки,
В скруті не раз мені допомагали,
Коли могли бути – просто свідки,
Або подітися десь подалі.

Майже так само якась людина
Встає нізвідки, вдягає тіло
Моє, яким я колись любила,
У світ виходить і в ньому діє.

Її вітають і щось говорять,
Вона їм вправно відповідає,
А тіло, начебто мимоволі,
Руками рухає та ногами.

Так, в мого тіла є ноги, руки,
Здається, й мізки та інший мотлох,
І навіть воля, що робить рухи,
Трохи незграбні на поворотах.

Як гарно вийшло, що є людина
В моєму тілі. Хай хозяйнує.
Хоч, як на мене, доволі дивно,
Що попри мене вона існує.
yelena_z_11: (Default)
Ти кажеш, існує зв’язок,
І схід переходить у захід.
Немає дитячих казок -
Є сага про напад і захист.

Є сага про ніби любов,
Що схожа скоріш на образу,
Та вузлик споріднених мов
Не рубиться з першого разу.

Я знаю – стояв на кістках
І побут, і дім, і майданчик,
І хто в тому домі зростав,
Дістав відповідної вдачи.

Коли ж ти полишиш мене,
Уява про небо в алмазах?
Чи марення хибне мине –
Не цього, так іншого разу?

Всі сім перетворених тіл
Навіщо за мною крокують,
Як тіні, сідають за стіл
І страви дитинства готують?

Всі сім розворушених душ,
Чи маєте дещо додати
До сонця, що сяє чимдуж
На мого невігластва ґрати?

Мовчіть. Дайте чути птахів -
Їм є, що мені розповісти
Про північ, і захід, і схід,
І південь, що досі на місці.
yelena_z_11: (Default)
Як тебе наздогнати, мій часе? І на́ що чекаю?
Вже порожня долина позбулася тих голосів.
Тільки спогади з берега кличуть, мов та Навсікая,
Доки попіл мостів понад хвилями ще не осів.

І кошача пітьма вздовж горища поважно крокує,
Оминає предмети без рис, без окреслених назв.
Ти окей? Та, окей. Ніби всесвіту решта працює,
Ніби хвилі ще дихають, вільно сягаючи нас.

Напиши на піску все, що треба негайно забути, -
Хай земля прочитає, а море провиной заллє.
Щось пороблено було колись, і немає спокути,
Над колискою, звідки життя – забуття – не моє.

Напиши на воді – бо паперу та пляшки замало –
Все, про що мовчимо, щоб гучнішала люті струна.
Напиши мені все, що я ледь відчувала, не знала,
Хай розтане стара таємниця, мов криця, міцна.

Вітер носить минуле, як пил, у пилу тому – попит,
Як частинки з’єднати, почути всі записи знов.
Broken record. Пиши, не зважай, хай платівка підхопить,
Як летюча тарілка, зерно несучи до зірок.

Давньогрецькі малюнки ми вдвох розглядали, Маринко,
Де візочок у небі нам сяяв, зсипаючи сіль
На оселі під кригою снів, де минуле зарито,
На мовчазну морзянку твою в мережі голосів.
yelena_z_11: (Default)
Те, чого я не розумію, існує,
ґарантуючи моє існування,
бо якби лише зрозуміле існувало,
то була би самотність, в якій би не існувало
(навіть) мене.

Те, чого я не розумію, породило
світи поза моїм існуванням,
розриваючи темряву зір-
ками (якби лише тільки ними),
зазираючи в – мене.

Воно зазирнуло в мене
й не знайшло мене в темряві,
бо не бу ло (мене), а був
[а-б-в-г-д] G-d [Годо]
був – отой віршик, що його
мені присвятив дід,
боячись потойбічної темряви
обабіч.

На столі-на склі-піді склом-на колінах,
підлозі -
я розклала його світлини -
з паспортів, читацьких квитків та інш.,
від 16 років до 75 років.
1924+16=1940,
але він тоді надбавив собі рік,
аби стало (41)17.

Лев Куліджанов не знав
чи не хотів знати? –

Чому вили сирени в 1941
на теренах, що колись я звала своїми.
Дід пішов, коли у двері постукав голодний хлопчик
наприкінці дев'яностих,
як з Андерсона бешкетник, лише навпаки.
«Підійми мене», сказав дід бабі - жінці.
«Підійми мене» (це було цитатою
самі-знаєте-з-кого),
закінчив півтори статті –

Повну про Шевченка й половину про Пуш...
і пішов -
така собі поетична справедливість,
один к половині.
Те, чого я не розумію,
розрізає мені сторінки;
час читати, бо дали
світло.
yelena_z_11: (Default)
You may remember the line from Oscar Wilde’s “Ballad of Reading Gaol,” “yet each man kills the thing he loves.” While this may be true for some on the interpersonal level (and this is not true love, of course), I cannot recall a time in history when a country-aggressor other than Russia would systematically destroy exactly that which it professes to “love” and own.

The first indication of this since the start of the war manifested itself in 2014, when the operators of the Russian “Grads,” eager to suppress the poorly armed Ukrainian resistance in the Donetsk oblast, shelled and reduced to rubble the Savur-Mohyla Memorial – a Soviet monument to the fallen heroes of the WWII. This monument to the illusory Soviet “victory over Nazism” cannot, of course, compare in value to the museum of the 18th-century Ukrainian philosopher Hryhoriy Skovoroda, whom Russians also consider “theirs.” The museum, located far away from any possible military target, was pointedly destroyed by Russians in 2022. But the 2014 destruction of the WWII memorial speaks volumes of the gaslighting rhetoric of the Russian invasion.

Russians are “protecting” no one and nothing in Ukraine: neither the “Russian-speaking population,” nor the legacy of the Kyivan Rus’, of which they claim to be sole and legitimate heirs, nor even the Soviet artifacts, which for them - one would expect - must feel closer home. Is there anything the Russians toot more than the victory in the WWII? Yet, it was more important to them to kill those whom they used to call “brothers” than to preserve the Memorial to this alleged “brotherhood,” which stood in the way: literally and figuratively.

Dr. Hall, who has embarked on studying the cultural genocide in Ukraine, is on the right track: it is imperative to connect all the dots in the long record of Russian systematic erasure of Ukrainian culture to get to the core of this war, which so many observers naïvely call “senseless.” No. If anything, this war is all about the senses; it is semiotic to the highest degree. The aggressor is trying to alter our perception of reality, to submerge us in the Orwellian anti-world, where all basic concepts – love, hate, lie, truth, profane, sacred, good and evil – have swapped their meanings.

“Who needs the world without Russia in it?” Putin asked, flexing the nuclear muscle. It is time to answer, “We do.” The evil empire, stuck in its own gloomy past, must dissipate. Has not their iconic poet (of African-Russian descent) said, “the prisons will fall”? Only God forbid for his next line to come to fruition: no “brothers” should rush to “hand back the sword” to those who will emerge from this prison state.

https://www.youtube.com/watch?v=8jnfyyUdrlc
yelena_z_11: (Default)
Хтось у стрічці згадав Лесино «Слово, чому ти не твердая криця». Цей хрестоматійний текст навіть потрапив свого часу до совєтських підручників. Давно я не перечитувала його. Поезія Лесі, як завжди, найвищого ґатунку, кріпка, міцна, гранована. Але найбільш мене вразили зараз два рядки з діеслівною римою, тобто, не найтехнічніші в усьому тексті. Проте –

«Тільки ж ти кров з мого серця проллеш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш».

Як же це влучно. Йдеться про вороже кам’яне серце, якого не проб’єш словом, на відміну від м’якого й вразливого серця ліричної героїні, що стікає кров’ю за свою країну та людей.
Хоч я й забула майже всі російські вірші, що колись знала напам’ять, деякі асоціяції збереглися. Тож не думаю, що сильно помилюся, якщо зроблю припущення, яким дивом «Слово» Лесі Українки уникнуло совєтської цензури. Заздалегідь вибачаюся за блюзнірську паралель (а насправді протиставлення), але вважаю її суттєвою і вартою роздуму.

Крім очевидної причини, що легко було пояснити учням, ніби ворог – то є царський уряд (а це ж, мовляв, у минулому – наразі у нас гуманна совєтська влада), образність Лесиної поези мала нагадувати російському вухові дещо знайоме. А саме – оці рядки їхнього поета: «о как мнє хочєтся смутіть весьолость іх і дєрзко бросіть ім в глаза желєзний стіх, облітий горечью і злостью».

Здавалося б, «желєзний стіх» (залізний рядок) і «тверда криця» - з одного й того ж образного ряду: слово як холодна зброя. Але це лише на поверхні. Вірш Лесі цілком спрямований на розбудову цього образу. Від слова, яке ранить власну творчиню, не пробиваючи натомість залізного «вражого серця», до справжньої, не метафоричної вже зброї, яку візьмуть до рук прийдешні покоління українців.

Що ж моємо в російському варіянті?

Лермонтов, як зазвичай, скаржиться на веселість «світу» й загалом – на чужу веселість (як от в іншому вірші, «мнє грустно потому, што вєсєло тєбе»). Попри те, що його герой добровільно припхався до балу, де його торкаються «холодні руки красунь», а навколо суцільна байдужість і зрада, герой, замість того, щоб піти звідти, починає мріяти (дуже красиво, треба віддати належне) про те, як би йому знов опинитися в дитинстві, в своїй «садибі барській», на чудовій природі, де він був «царства дивного всєсільний господін», тобто – цар природи. Такий собі омаж до пушкінського «ти царь, живі адін», навіть рима це підказує. Садиба, звісно, з кріпаками, але поет про це не згадує – ну, годі. Цікаво, що в цьому казковому раї барської садиби, поміж іншим, зруйнована теплиця. От не щастить російським господарям – як іронічно переказував діялог із випадковим росіяніном Тарас Шевченко, в них і на городі «не ростеТЬ».

«Желєзний стіх» з’являється несподіванно в самому кінці шумного балу, й герой жбурляє його не абикуди, а «в глаза» ненависному світському натовпу, аби тільки «засмутити їхню веселість», насамперед - красунь. Звичайно, натовп російських рабовласників не можна ставити поряд із героїчним народом України, але як тут не згадати, куди саме ціліли найняті росією снайпери на початку війни 10 років тому: в очі беззбройних людей на Майдані.

Промовиста тяглість. Незмінний почерк російської імперії. Моторошний, руйнівний мачизм ображеної «зайвої людини» - естетично обдарованої, але фатально не спроможної до любови. Протест без протесту.

Залізний вірш наприкінці російського тексту з’являється немов зненацька і вже в готовому вигляді: залізним. От тільки летить він недовго й недалеко – в очі власному оточенню.

Натомість слово Лесі Українки стає твердою крицею не раптом, а поступово, впродовж всього тексту, аж поки не перетворюється на зброю спротиву й захисту в руках нащадків. Але облите воно не «гіркотою та злістю», а кров’ю з серця творчині. То вже не холодна – гаряча зброя.
yelena_z_11: (Default)
Як сік стікає вздовж руки,
Забарвлюючи рот і комір,
Промовилося «навпаки» –
Гранатове на смак і колір.

Так обгортали в марлю плід,
Стискаючи що було сили,
Мов скроні від напливу бід,
Яких ще не оголосили.

Йшов третій рік. Спливав, як сон –
Дитячий, начебто, невинний.
Спливали труни повз колон,
Час повз – важкий, повільний, плинний.

А восені поміж дерев
Оті «фонтани голубиє»...
Не уві сні – оркестрів рев
Та матерів похмурі хвилі.

А ми зростали. Навпаки.
Мені подобалося слово,
Що крапало, мов сік терпкий,
Та вартувало сенсу свого.

Фанфари били навкруги
Фонтанами. Все червоніло
В очах чорнявого кульги,
Що на візку летів зі схилу.

«Наздогоню!» А братик біг,
Опереджаючи візочок.
І дивно було чути сміх
Обох – басистий та дзвіночок.

І марля – чиста і тонка,
Вже не забруднена червоним,
На тлі веселого візка –
Коротким і тупим прокльоном.

- Все навпаки, – хтось підказав. -
Усе не те, чим видається.
А гасла на чужих сльозах –
Не вір їм. Пильне тільки серце.

Воно теж б’ється. Навпаки
Мерцям, що їм землі замало.
Зло рве нам серце на шматки –
Та волю битись не зламало.

1982-2024
yelena_z_11: (Default)
Хоч мені пробачили вже люди
Безліч неабияких образ,
Я втрачаю час: триває лютий
Попри травень. Ось і червень згас.

Почорніла – та не тане крига,
В небі крук, а геть окремо – крик.
І вагою набрякає книга
На землі, з якої автор зник.

Є любов або нема любови –
Мабуть є, окремо десь жиє.
Я дарма ловлю її на слові,
Бо й сама не стримала своє.

Нагадай мені, що це не привід
Згаснути за власного життя
Та перетворитися на привид,
Пристрасть перевести на сміття.

Павутиння лине до обличчя,
Золота повітрю личить мить.
Я люблю, коли з повітря кличе
Та, що нині – чистая блакить.

Ще за нею тут сумують кішки,
Срібне листя тягнеться до хмар,
Павутиння ледве-ледве – трішки –
Дім її тримає за димар.

Марення – ні димаря, ні дому.
Тільки чутно, ніжная блакить, –
Ти десь поруч. Дякую на тому,
Що страхуєш посеред страхіть.

6.29.24
yelena_z_11: (Default)
Мовчання – перехід на іншу мову.
Тож подолай завісу шумову,
Аби почути, як зітхає море,
Сузір’я Риб ховається в траву,
Чи хижо присідає росомаха
Та розсипає хвилю снігову.
Насіння світу – вся його увага –
Іще тримає Землю на плаву.
Заіншомов’я – ти моя вітчизна.
Коли поволі з розуму зійду,
Дивитимусь не власними очима
На чорний ліс, на сонця путь руду,
На пролісок і втомлену комаху,
Що з нього п’є, мов спраглий вістовий, -
Перетвори цю крапку на фермату:
Бодай не всесвіт відтворити з праху -
То грічку перебрати на столі.
yelena_z_11: (Default)
Фейсбук нагадав пост про відомий вірш Анастасії Дмитрук, з часів коли українські поети ще не брегували писати російською, а в членкинь клубу рожевих єдинорогів ще жевріла надія на якесь там спільне майбутнє з рф (за умов негайного повстання на росії).

До початку роботи на новому місці залишалося менш двох місяців. Майже одразу одного мого друга візьмуть «на подвал», інший приїде до рідного (окупованого) міста на два дні, щоби вивезти звідти рідну людину похилого віку та застрягне на півтора місяці під обстрілами. Які й досі не скінчилися для цієї родини. Ще дехто, переляканий за дітей, поїде шукати притулку в росії – але для багатьох з них це не було планом, а просто коридор у певні проміжки часу відкривали тільки на росію. І так далі. І так далі...

Інколи я замислювалася, чи не було тут «самоздійснюваного пророцтва» (типу чи не навіяли ми решті росіян думку про їхню жорстокість як масове явище такими віршами). І розумію, що це чергова несамовита спроба виправдати насильника, уявити його собі в ролі немовляти, несамостійної дитинки, якій жертва нібито спроможна щось «навіяти».

Минулого року я стискала в руці руку людини, яка була там, під тими обстрілами на Майдані Незалежності й зафіксувала на плівку 500 годин 10-річної вже війни. Ще більш плівки загубилося в процесі. Цей дотик жіночої руки мені сказав більше, ніж усі слова (більше навіть, ніж словесне свідоцтво тієї ж людини, хоча здавалося б, куди вже більше). Передати це неможливо. Як сонячний промінь з пекла. Він міцний чи тендітний, вразливий? Both. Дуже вразливий – і дуже, дуже міцний.

«Немає ніякого я», казала мені інша людина, інша міцно-вразлива жінка з України. Немає я, є присутність. Нічого в цьому не розумію. Намагаюся жити так, ніби світ мені винен бути інакшим – але ж світ нам нічого не винен. Або я існую – й тоді я існую саме в тому світі, який є. Або я вигадую свій окремий «гармонійніший» світ – але в такому разі я навіть для себе самої не існую. Бо якщо жити в уявленому світі – то й саму себе доведеться визнати уявою.

Тільки не треба про те, що наявний світ буцімто поганіший за уявлений. Бо це те саме, що сказати: моя окрема власна уява – краща та гармонійніша за решту всіх інших можливих, а це статистично не так.
yelena_z_11: (Default)
У співачки погляд вогкий,
М’яко ллються світло й звуки.
В сірій зоні сірий вовк є,
В того вовка гострі зубки.

Світлоокі, карєокі
Юнаки, дівчатка тощо:
- Заспіваймо в караоке!
(Мов у вовка голос товщий.)

Зачекай, дитинко, чуєш?
Перекований на срібло,
Чи то ртуть, – отруту в суміш
Вовчий голос крапле дрібно.

Ой, малята-козенята...
Заспівала б – та не кличте.
Як навчити, що сказати,
Крім, хіба, гіркої причти?

[9 червня 2024]

Profile

yelena_z_11: (Default)
yelena_z_11

June 2025

S M T W T F S
1234567
891011 121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 15th, 2025 11:16 am
Powered by Dreamwidth Studios