м...о...з...о...к... вмикається і
ви ми кається

сонце повільно по небу катається

від каяття до раптового звільнення
шириться, котиться хвиля повільна

небо похмуре та небо усміхнене
нібито змінює, нібито зміцнює

слово, що стиха по небу катається
серце биється, до серця торкається

- А моя перукарка, – він мовить, – моя перукарка
Теж з Луганську, а бачить інакше, ніж кажете ви.
А її колежанка недавно покинула Харків,
І вони посварилися, от як ми з вами, ги-ги.

- Ні, мене не запхають до армії, ані в мішечок,
Бо мій вуйко знайомий з потужним перцом з ФСБ.
Так, трапляються злочини, це ж вам війна, а не ще щось.
Як себе почуваю? Ну, як... Почуваю себе.

Чи я чув про підлодку? А як же – «она утонула»
(Знов регоче, я навіть не встигла натиснути “play”).
- Ти коли народився, дитино? – Ви знов про минуле?
У дві тисячі першому. – Де? – Ну, як де – в USA.

- Ой, пробачте, обмовився: «в», а не «на» Україні
Все так складно, бо Ленін, ви чули, її утворив,
А народи Донбаса так прагнули волі, що нині
Почуваються вільно в Росії... Який ще там вплив?

- Так дасте мені цього... листа? Хочу бути юристом,
Бо російські суди потребують нагальних реформ,
І багато проблем я своїм повирішую хистом,
І слов’ян об’єднаю, бо розбрат вважаю гріхом.

...

Я дивлюся на хмари. Листок у повітрі кружляє.
Пам’ятаю, як мужньо матусю свою доглядав
Цей народжений в США, що россію своєю вважає.
Його предки вбивали моїх. Що йому до тих справ...

Ні хмаринки в обличчі. Такий звичайнісенький:
Джинси. Худорлявий. До рук автомата не брав.
І з-за спини його посміхається добрий Дзержинський:
Ну, що скажеш? Дістав я тебе? Розіграв?

Ти кажеш, існує зв’язок,
І схід переходить у захід.
Немає дитячих казок -
Є сага про напад і захист.

Є сага про ніби любов,
Що схожа скоріш на образу,
Та вузлик споріднених мов
Не рубиться з першого разу.

Я знаю – стояв на кістках
І побут, і дім, і майданчик,
І хто в тому домі зростав,
Дістав відповідної вдачи.

Коли ж ти полишиш мене,
Уява про небо в алмазах?
Чи марення хибне мине –
Не цього, так іншого разу?

Всі сім перетворених тіл
Навіщо за мною крокують,
Як тіні, сідають за стіл
І страви дитинства готують?

Всі сім розворушених душ,
Чи маєте дещо додати
До сонця, що сяє чимдуж
На мого невігластва ґрати?

Мовчіть. Дайте чути птахів -
Їм є, що мені розповісти
Про північ, і захід, і схід,
І південь, що досі на місці.

Те, чого я не розумію, існує,
ґарантуючи моє існування,
бо якби лише зрозуміле існувало,
то була би самотність, в якій би не існувало
(навіть) мене.

Те, чого я не розумію, породило
світи поза моїм існуванням,
розриваючи темряву зір-
ками (якби лише тільки ними),
зазираючи в – мене.

Воно зазирнуло в мене
й не знайшло мене в темряві,
бо не бу ло (мене), а був
[а-б-в-г-д] G-d [Годо]
був – отой віршик, що його
мені присвятив дід,
боячись потойбічної темряви
обабіч.

На столі-на склі-піді склом-на колінах,
підлозі -
я розклала його світлини -
з паспортів, читацьких квитків та інш.,
від 16 років до 75 років.
1924+16=1940,
але він тоді надбавив собі рік,
аби стало (41)17.

Лев Куліджанов не знав
чи не хотів знати? –

Чому вили сирени в 1941
на теренах, що колись я звала своїми.
Дід пішов, коли у двері постукав голодний хлопчик
наприкінці дев'яностих,
як з Андерсона бешкетник, лише навпаки.
«Підійми мене», сказав дід бабі - жінці.
«Підійми мене» (це було цитатою
самі-знаєте-з-кого),
закінчив півтори статті –

Повну про Шевченка й половину про Пуш...
і пішов -
така собі поетична справедливість,
один к половині.
Те, чого я не розумію,
розрізає мені сторінки;
час читати, бо дали
світло.

Хтось у стрічці згадав Лесино «Слово, чому ти не твердая криця». Цей хрестоматійний текст навіть потрапив свого часу до совєтських підручників. Давно я не перечитувала його. Поезія Лесі, як завжди, найвищого ґатунку, кріпка, міцна, гранована. Але найбільш мене вразили зараз два рядки з діеслівною римою, тобто, не найтехнічніші в усьому тексті. Проте –

«Тільки ж ти кров з мого серця проллеш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш».

Як же це влучно. Йдеться про вороже кам’яне серце, якого не проб’єш словом, на відміну від м’якого й вразливого серця ліричної героїні, що стікає кров’ю за свою країну та людей.
Хоч я й забула майже всі російські вірші, що колись знала напам’ять, деякі асоціяції збереглися. Тож не думаю, що сильно помилюся, якщо зроблю припущення, яким дивом «Слово» Лесі Українки уникнуло совєтської цензури. Заздалегідь вибачаюся за блюзнірську паралель (а насправді протиставлення), але вважаю її суттєвою і вартою роздуму.

Крім очевидної причини, що легко було пояснити учням, ніби ворог – то є царський уряд (а це ж, мовляв, у минулому – наразі у нас гуманна совєтська влада), образність Лесиної поези мала нагадувати російському вухові дещо знайоме. А саме – оці рядки їхнього поета: «о как мнє хочєтся смутіть весьолость іх і дєрзко бросіть ім в глаза желєзний стіх, облітий горечью і злостью».

Здавалося б, «желєзний стіх» (залізний рядок) і «тверда криця» - з одного й того ж образного ряду: слово як холодна зброя. Але це лише на поверхні. Вірш Лесі цілком спрямований на розбудову цього образу. Від слова, яке ранить власну творчиню, не пробиваючи натомість залізного «вражого серця», до справжньої, не метафоричної вже зброї, яку візьмуть до рук прийдешні покоління українців.

Що ж моємо в російському варіянті?

Лермонтов, як зазвичай, скаржиться на веселість «світу» й загалом – на чужу веселість (як от в іншому вірші, «мнє грустно потому, што вєсєло тєбе»). Попри те, що його герой добровільно припхався до балу, де його торкаються «холодні руки красунь», а навколо суцільна байдужість і зрада, герой, замість того, щоб піти звідти, починає мріяти (дуже красиво, треба віддати належне) про те, як би йому знов опинитися в дитинстві, в своїй «садибі барській», на чудовій природі, де він був «царства дивного всєсільний господін», тобто – цар природи. Такий собі омаж до пушкінського «ти царь, живі адін», навіть рима це підказує. Садиба, звісно, з кріпаками, але поет про це не згадує – ну, годі. Цікаво, що в цьому казковому раї барської садиби, поміж іншим, зруйнована теплиця. От не щастить російським господарям – як іронічно переказував діялог із випадковим росіяніном Тарас Шевченко, в них і на городі «не ростеТЬ».

«Желєзний стіх» з’являється несподіванно в самому кінці шумного балу, й герой жбурляє його не абикуди, а «в глаза» ненависному світському натовпу, аби тільки «засмутити їхню веселість», насамперед - красунь. Звичайно, натовп російських рабовласників не можна ставити поряд із героїчним народом України, але як тут не згадати, куди саме ціліли найняті росією снайпери на початку війни 10 років тому: в очі беззбройних людей на Майдані.

Промовиста тяглість. Незмінний почерк російської імперії. Моторошний, руйнівний мачизм ображеної «зайвої людини» - естетично обдарованої, але фатально не спроможної до любови. Протест без протесту.

Залізний вірш наприкінці російського тексту з’являється немов зненацька і вже в готовому вигляді: залізним. От тільки летить він недовго й недалеко – в очі власному оточенню.

Натомість слово Лесі Українки стає твердою крицею не раптом, а поступово, впродовж всього тексту, аж поки не перетворюється на зброю спротиву й захисту в руках нащадків. Але облите воно не «гіркотою та злістю», а кров’ю з серця творчині. То вже не холодна – гаряча зброя.

Хоч мені пробачили вже люди
Безліч неабияких образ,
Я втрачаю час: триває лютий
Попри травень. Ось і червень згас.

Почорніла – та не тане крига,
В небі крук, а геть окремо – крик.
І вагою набрякає книга
На землі, з якої автор зник.

Є любов або нема любови –
Мабуть є, окремо десь жиє.
Я дарма ловлю її на слові,
Бо й сама не стримала своє.

Нагадай мені, що це не привід
Згаснути за власного життя
Та перетворитися на привид,
Пристрасть перевести на сміття.

Павутиння лине до обличчя,
Золота повітрю личить мить.
Я люблю, коли з повітря кличе
Та, що нині – чистая блакить.

Ще за нею тут сумують кішки,
Срібне листя тягнеться до хмар,
Павутиння ледве-ледве – трішки –
Дім її тримає за димар.

Марення – ні димаря, ні дому.
Тільки чутно, ніжная блакить, –
Ти десь поруч. Дякую на тому,
Що страхуєш посеред страхіть.

6.29.24

Фейсбук нагадав пост про відомий вірш Анастасії Дмитрук, з часів коли українські поети ще не брегували писати російською, а в членкинь клубу рожевих єдинорогів ще жевріла надія на якесь там спільне майбутнє з рф (за умов негайного повстання на росії).

До початку роботи на новому місці залишалося менш двох місяців. Майже одразу одного мого друга візьмуть «на подвал», інший приїде до рідного (окупованого) міста на два дні, щоби вивезти звідти рідну людину похилого віку та застрягне на півтора місяці під обстрілами. Які й досі не скінчилися для цієї родини. Ще дехто, переляканий за дітей, поїде шукати притулку в росії – але для багатьох з них це не було планом, а просто коридор у певні проміжки часу відкривали тільки на росію. І так далі. І так далі...

Інколи я замислювалася, чи не було тут «самоздійснюваного пророцтва» (типу чи не навіяли ми решті росіян думку про їхню жорстокість як масове явище такими віршами). І розумію, що це чергова несамовита спроба виправдати насильника, уявити його собі в ролі немовляти, несамостійної дитинки, якій жертва нібито спроможна щось «навіяти».

Минулого року я стискала в руці руку людини, яка була там, під тими обстрілами на Майдані Незалежності й зафіксувала на плівку 500 годин 10-річної вже війни. Ще більш плівки загубилося в процесі. Цей дотик жіночої руки мені сказав більше, ніж усі слова (більше навіть, ніж словесне свідоцтво тієї ж людини, хоча здавалося б, куди вже більше). Передати це неможливо. Як сонячний промінь з пекла. Він міцний чи тендітний, вразливий? Both. Дуже вразливий – і дуже, дуже міцний.

«Немає ніякого я», казала мені інша людина, інша міцно-вразлива жінка з України. Немає я, є присутність. Нічого в цьому не розумію. Намагаюся жити так, ніби світ мені винен бути інакшим – але ж світ нам нічого не винен. Або я існую – й тоді я існую саме в тому світі, який є. Або я вигадую свій окремий «гармонійніший» світ – але в такому разі я навіть для себе самої не існую. Бо якщо жити в уявленому світі – то й саму себе доведеться визнати уявою.

Тільки не треба про те, що наявний світ буцімто поганіший за уявлений. Бо це те саме, що сказати: моя окрема власна уява – краща та гармонійніша за решту всіх інших можливих, а це статистично не так.

(English below)

Днями перечитую роман «Віктор Вавіч» Бориса Житкова – того самого, що написав дитячу книжку «Что я відел» (дивна, ніби совєтська, але за стилем зовсім не совєтська книжка, починаючи з назви). Роман було закінчено в 1934 році, подано в друк і відхилено цензурою в 1941. Першим друком вийшов у Москві в 1999. Події закінчуються в 1905, однією з провідних тем є утиски євреїв. Також детально показано роботу поліції, царської охранки: арешти, тортури, вербовка агентів тощо.

Що кидається у вічі: події відбуваються в загадковому місті Н, але в тексті згадуються, наприклад, Миколаїв та Єлісаветград (Кропивницький). Герої – як негативні, так і позитивні, включаючи євреїв – вживають цілі фрази українською, набагато частіше, ніж в інших російських книгах з того ж періоду. Що поєднує негативних та позитивних героїв, які говорять українською, це те, що їх зображено малограмотними. Один з поліцаїв каже про іншого, «чого х*хлиться?», тобто, чого викабелюється розмовляючи українською. А найлютіші з офіцерів, навпаки, розтягують по-московськи звук «а»: «Прра-а-ахаді».

В 2001 огляді на друге російське видання (2000) сказано, що автор захопився та «погрєшил протів історіческой правди», коли зобразив царську охранку секретно беручою участь в єврейських погроміах: мовляв, чого не було, того не було. "Попустітельство поліції погромам било повсємєстним, участіє Рачковского і Комісарова в організації погромов 1905-1906 нєсомнєнно, но прямоє участіє пєрєодетих поліцейскіх - ето уже ексцес" (Октябрь, №2, 2001).

Ось я й думаю: чому коментатор знайшов необхідним це уточнити в 2001? Невже був упевнений, що не могло такого бути?
------------------------
These days I am re-reading the novel "Viktor Vavich" by Boris Zhitkov - the same person who wrote the children's book "What I saw" (strange, as if Soviet, but not at all a Soviet book in style, starting from the title). The novel was finished in 1934, submitted for publication and rejected by censorship in 1941. The first edition was published in Moscow in 1999. The events end in 1905; one of the leading themes is the oppression of the Jews in tsarist Russia. The work of the police and the secret services is also shown in detail: arrests, tortures, recruitment of agents, etc.

What catches your eye: the events take place in the mysterious city of N, but the text mentions, for example, the Ukrainian cities of Mykolaiv and Yelisavetgrad (Kropyvnytskyi), without calling them Ukrainian, of course. The characters - both negative and positive, including the Jews - use whole phrases in Ukrainian, much more often than in other Russian books from the same period. What unites negative and positive characters who speak Ukrainian is that they are depicted as semiliterate. One of the policemen says about the other, "why the f*ck is he is showing off as a “kh*khol (a slur for Ukrainian)?" And the fiercest of the officers, on the contrary, stretch the sound "a" in the Moscow manner: "Prra-a-a-khadi (Keep moving)."

In the 2001 review of the second Russian edition (2000), it is said that the author got carried away and "sinned against the historical truth" when he portrayed the tsarist guard secretly taking part in Jewish pogroms: what did not happen, did not happen. "Police allowing the pogroms was widespread, the participation of Rachkovsky and Komissarov in organizing the pogroms of 1905-1906 is beyond doubt, but the direct participation of disguised police officers is already an excess" (Oktiabr, #2, 2001).

I wonder why the commentator found it necessary to make this point in 2001? Was he sure that this could not happen?

Жене Марголиту

Такое настало пространство,
Что в горле не голос, а ком.
И сам себе за иностранца,
И нету спасенья в Другом.

«Настало»? Да ладно лукавить.
Мы сами присели на мель.
Где запах конфет и пекарен,
На дрожжи помноженный хмель?

Не бред ли? Меж адом и раем –
Такой очевидный ответ.
Он был и останется рядом:
Дверь дома, которого нет.

08.04.2024

My cat, he cannot chase the mice,
For I don’t have a cat.
I’ve chased my dreams at twice and thrice
The speed they calmly fled.
But had I been a Silverstein
And lived my seventh life,
I would have done at least one thing
Worthwhile the attic’s light.
I would have lured them, wild and mild,
And striped, and red, and grey,
Into a rhyme for every child
To chase some grief away.