СЕРЕДИНА ІСТОРІЇ

Те, чого я не розумію, існує,
ґарантуючи моє існування,
бо якби лише зрозуміле існувало,
то була би самотність, в якій би не існувало
(навіть) мене.

Те, чого я не розумію, породило
світи поза моїм існуванням,
розриваючи темряву зір-
ками (якби лише тільки ними),
зазираючи в – мене.

Воно зазирнуло в мене
й не знайшло мене в темряві,
бо не бу ло (мене), а був
[а-б-в-г-д] G-d [Годо]
був – отой віршик, що його
мені присвятив дід,
боячись потойбічної темряви
обабіч.

На столі-на склі-піді склом-на колінах,
підлозі -
я розклала його світлини -
з паспортів, читацьких квитків та інш.,
від 16 років до 75 років.
1924+16=1940,
але він тоді надбавив собі рік,
аби стало (41)17.

Лев Куліджанов не знав
чи не хотів знати? –

Чому вили сирени в 1941
на теренах, що колись я звала своїми.
Дід пішов, коли у двері постукав голодний хлопчик
наприкінці дев'яностих,
як з Андерсона бешкетник, лише навпаки.
«Підійми мене», сказав дід бабі - жінці.
«Підійми мене» (це було цитатою
самі-знаєте-з-кого),
закінчив півтори статті –

Повну про Шевченка й половину про Пуш...
і пішов -
така собі поетична справедливість,
один к половині.
Те, чого я не розумію,
розрізає мені сторінки;
час читати, бо дали
світло.