![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Jul. 24th, 2016 02:02 amhttps://www.youtube.com/watch?v=03qGRn_610k
Богдан Рубчак. СПОМИН ПРО МІСЯЦЬ
Ко[д]и я торкаюся твого обличчя, кінчики пальців моїх відбиваються цвітом яблуні, а над нами місяць живе життям святого. Тоді у мен[і] народжується непорочне крайнебо, і ти його торкаєшь, немов травневий вітер. Але колись прийде він – той місяць, що був нам другом. І злозичичивим дотиком перемінить щастя наше в сухий пісок. А ми ще братимем його в пригощі і пересипатимем у жезібних долонях, марно шукаючи того близького чуда, яке так довго було з нами. Ще будемо разом дивитись у плеса рік, і у плеса наших сердець, поки нас не протне холодна свідомість безсилля нашіх зусиль, поки не зрозуміємо, що все уже нам умерло. І тоді попрощаємось ніяковим, трохи розгубленим усміхом і підемо одне від одного – чужинці. Десь за сольцями (?) є сни, і у них є місяця світ. Округлі спогади висять на гарузках тихі, дозріваючи, як сливи. Я знаю: Іштар пішла від тебе, і ти порожній сад, де білі статуї самотностей нагадують білість смерті. Питанням сполохалися вуста… Ні, ще не час. Ще в зірці найдальшій блищчить діамантове тіло смерті, і святошні жести дню живим серпанком заслоняють свідомість тисячкратно помножених зображень твого обличчя. Але пам’ятай: колись побачиш його знову і знову. Воно буде обрамлене плискучими плесами, і твій погляд обернеться у два сіляні стовпи, і твій безвладний погляд марно шукатиме твоіх власних зениць. Коли у зеницях моїх зів’януть зеркала слів, коли почорніє листя моїх долонь, коли з чола мого впаде овоч останній, і осінь сивощю зщепить у скроні моїй, будь зі мною тоді. Будь зі мною тоді, коли за очима зостанеться тільки великий порожній білий місяць – і більш нічого. Тоді – мене люби.
Bohdan Rubchak. REMINISCENCE OF THE CRESCENT MOON
When I touch your face, my fingertips open up like an apple blossom, and the crescent moon above us lives the life of a saint. Then [I give birth to] an immaculate horizon, [which] you touch like a May wind. But once it will come, this crescent moon that used to be our friend, and with an [evil-wishing] wand will turn our happiness into sand. And [still] we will [each take a handful] and pour it [from one freezing palm to another], seeking in vain that proximate happiness that used to be with us for so long. We’ll be peering together into the riverbeds and into the beds of our hearts, until we are stabbed by the cold awareness of the impotence of our efforts; until we realize that everything has died for us. Then we’ll part – with an awkward, a bit disappointed smirk – and walk away, [one body from another], strangers. Somewhere beyond the salt quarries (?) there are dreams, and there is moonlight in them. Rounded memories hang from the garlands, getting ripe like plums. I know: Ishtar left you, and you are an empty garden, where white statues of [lonely existences] resemble the whiteness of death. A question flared up on the lips… No, this is not yet the time. The diamond body of death is still sparkling in the farthest removed star, and the celebratory gestures of the day obscure the awareness of your, a thousand times multiplied, facial image with a lively veil. But remember: once you will see it again and again. It will be rimmed in sparkling riverbeds, and your gaze will turn into two pillars of salt; and your powerless gaze will be helplessly looking for your own eye sockets. When, in my own eye sockets, the mirrors of words whither; when the leaves of my palms turn black; when the last fruit falls from my forehead, and when fall [shrinks and turns gray] inside my cranium – be with me then. Be with me when only large empty crescent moon remains in the back of my eyes – and nothing else. Love me then.
Богдан Рубчак. СПОМИН ПРО МІСЯЦЬ
Ко[д]и я торкаюся твого обличчя, кінчики пальців моїх відбиваються цвітом яблуні, а над нами місяць живе життям святого. Тоді у мен[і] народжується непорочне крайнебо, і ти його торкаєшь, немов травневий вітер. Але колись прийде він – той місяць, що був нам другом. І злозичичивим дотиком перемінить щастя наше в сухий пісок. А ми ще братимем його в пригощі і пересипатимем у жезібних долонях, марно шукаючи того близького чуда, яке так довго було з нами. Ще будемо разом дивитись у плеса рік, і у плеса наших сердець, поки нас не протне холодна свідомість безсилля нашіх зусиль, поки не зрозуміємо, що все уже нам умерло. І тоді попрощаємось ніяковим, трохи розгубленим усміхом і підемо одне від одного – чужинці. Десь за сольцями (?) є сни, і у них є місяця світ. Округлі спогади висять на гарузках тихі, дозріваючи, як сливи. Я знаю: Іштар пішла від тебе, і ти порожній сад, де білі статуї самотностей нагадують білість смерті. Питанням сполохалися вуста… Ні, ще не час. Ще в зірці найдальшій блищчить діамантове тіло смерті, і святошні жести дню живим серпанком заслоняють свідомість тисячкратно помножених зображень твого обличчя. Але пам’ятай: колись побачиш його знову і знову. Воно буде обрамлене плискучими плесами, і твій погляд обернеться у два сіляні стовпи, і твій безвладний погляд марно шукатиме твоіх власних зениць. Коли у зеницях моїх зів’януть зеркала слів, коли почорніє листя моїх долонь, коли з чола мого впаде овоч останній, і осінь сивощю зщепить у скроні моїй, будь зі мною тоді. Будь зі мною тоді, коли за очима зостанеться тільки великий порожній білий місяць – і більш нічого. Тоді – мене люби.
Bohdan Rubchak. REMINISCENCE OF THE CRESCENT MOON
When I touch your face, my fingertips open up like an apple blossom, and the crescent moon above us lives the life of a saint. Then [I give birth to] an immaculate horizon, [which] you touch like a May wind. But once it will come, this crescent moon that used to be our friend, and with an [evil-wishing] wand will turn our happiness into sand. And [still] we will [each take a handful] and pour it [from one freezing palm to another], seeking in vain that proximate happiness that used to be with us for so long. We’ll be peering together into the riverbeds and into the beds of our hearts, until we are stabbed by the cold awareness of the impotence of our efforts; until we realize that everything has died for us. Then we’ll part – with an awkward, a bit disappointed smirk – and walk away, [one body from another], strangers. Somewhere beyond the salt quarries (?) there are dreams, and there is moonlight in them. Rounded memories hang from the garlands, getting ripe like plums. I know: Ishtar left you, and you are an empty garden, where white statues of [lonely existences] resemble the whiteness of death. A question flared up on the lips… No, this is not yet the time. The diamond body of death is still sparkling in the farthest removed star, and the celebratory gestures of the day obscure the awareness of your, a thousand times multiplied, facial image with a lively veil. But remember: once you will see it again and again. It will be rimmed in sparkling riverbeds, and your gaze will turn into two pillars of salt; and your powerless gaze will be helplessly looking for your own eye sockets. When, in my own eye sockets, the mirrors of words whither; when the leaves of my palms turn black; when the last fruit falls from my forehead, and when fall [shrinks and turns gray] inside my cranium – be with me then. Be with me when only large empty crescent moon remains in the back of my eyes – and nothing else. Love me then.
