«ТВЕРДАЯ КРИЦЯ» ПРОТИ «ЖЕЛЄЗНОГО СТІХА»

Хтось у стрічці згадав Лесино «Слово, чому ти не твердая криця». Цей хрестоматійний текст навіть потрапив свого часу до совєтських підручників. Давно я не перечитувала його. Поезія Лесі, як завжди, найвищого ґатунку, кріпка, міцна, гранована. Але найбільш мене вразили зараз два рядки з діеслівною римою, тобто, не найтехнічніші в усьому тексті. Проте –

«Тільки ж ти кров з мого серця проллеш,
Вражого ж серця клинком не проб’єш».

Як же це влучно. Йдеться про вороже кам’яне серце, якого не проб’єш словом, на відміну від м’якого й вразливого серця ліричної героїні, що стікає кров’ю за свою країну та людей.
Хоч я й забула майже всі російські вірші, що колись знала напам’ять, деякі асоціяції збереглися. Тож не думаю, що сильно помилюся, якщо зроблю припущення, яким дивом «Слово» Лесі Українки уникнуло совєтської цензури. Заздалегідь вибачаюся за блюзнірську паралель (а насправді протиставлення), але вважаю її суттєвою і вартою роздуму.

Крім очевидної причини, що легко було пояснити учням, ніби ворог – то є царський уряд (а це ж, мовляв, у минулому – наразі у нас гуманна совєтська влада), образність Лесиної поези мала нагадувати російському вухові дещо знайоме. А саме – оці рядки їхнього поета: «о как мнє хочєтся смутіть весьолость іх і дєрзко бросіть ім в глаза желєзний стіх, облітий горечью і злостью».

Здавалося б, «желєзний стіх» (залізний рядок) і «тверда криця» - з одного й того ж образного ряду: слово як холодна зброя. Але це лише на поверхні. Вірш Лесі цілком спрямований на розбудову цього образу. Від слова, яке ранить власну творчиню, не пробиваючи натомість залізного «вражого серця», до справжньої, не метафоричної вже зброї, яку візьмуть до рук прийдешні покоління українців.

Що ж моємо в російському варіянті?

Лермонтов, як зазвичай, скаржиться на веселість «світу» й загалом – на чужу веселість (як от в іншому вірші, «мнє грустно потому, што вєсєло тєбе»). Попри те, що його герой добровільно припхався до балу, де його торкаються «холодні руки красунь», а навколо суцільна байдужість і зрада, герой, замість того, щоб піти звідти, починає мріяти (дуже красиво, треба віддати належне) про те, як би йому знов опинитися в дитинстві, в своїй «садибі барській», на чудовій природі, де він був «царства дивного всєсільний господін», тобто – цар природи. Такий собі омаж до пушкінського «ти царь, живі адін», навіть рима це підказує. Садиба, звісно, з кріпаками, але поет про це не згадує – ну, годі. Цікаво, що в цьому казковому раї барської садиби, поміж іншим, зруйнована теплиця. От не щастить російським господарям – як іронічно переказував діялог із випадковим росіяніном Тарас Шевченко, в них і на городі «не ростеТЬ».

«Желєзний стіх» з’являється несподіванно в самому кінці шумного балу, й герой жбурляє його не абикуди, а «в глаза» ненависному світському натовпу, аби тільки «засмутити їхню веселість», насамперед - красунь. Звичайно, натовп російських рабовласників не можна ставити поряд із героїчним народом України, але як тут не згадати, куди саме ціліли найняті росією снайпери на початку війни 10 років тому: в очі беззбройних людей на Майдані.

Промовиста тяглість. Незмінний почерк російської імперії. Моторошний, руйнівний мачизм ображеної «зайвої людини» - естетично обдарованої, але фатально не спроможної до любови. Протест без протесту.

Залізний вірш наприкінці російського тексту з’являється немов зненацька і вже в готовому вигляді: залізним. От тільки летить він недовго й недалеко – в очі власному оточенню.

Натомість слово Лесі Українки стає твердою крицею не раптом, а поступово, впродовж всього тексту, аж поки не перетворюється на зброю спротиву й захисту в руках нащадків. Але облите воно не «гіркотою та злістю», а кров’ю з серця творчині. То вже не холодна – гаряча зброя.